Тетяна Кокора,

учитель української мови та літератури, спеціаліст

                                            вищої кваліфікаційної  категорії, «учитель-методист»,

                                               Бердянська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 5

                                                            Бердянської міської ради Запорізької області

 

ПОЕЗІЇ ЛІНИ КОСТЕНКО ПРО МАЛУ БАТЬКІВЩИНУ СВОГО ЧОЛОВІКА, В. ЦВІРКУНОВА: СПРОБА РИТОРИЧНОГО АНАЛІЗУ

Ліна Василівна Костенко – перлина сучасної української літератури. Легендарна поетеса, правдива, чесна перед собою та народом. Протягом багатьох років вона справжній борець з неправдою, несправедливістю, пристосуванством. Поетеса є лицарем честі, взірцем громадянської мужності. Її зброя – твори, не лише цікаві, влучні, а й глибоко актуальні, які змушують думати, мріяти, діяти. Є в доробку Ліни Костенко й інтимні поезії, присвячені родині її чоловіка Василя Васильовича Цвіркунова та його малій батьківщині – с. Новоукраїнка Куйбишевського р-ну Запорізької обл.

Доля В. Цвіркунова була нелегкою. Як свідчать спогади його двоюрідної сестри Емми Юхимівни Козловської, яка давно веде свій родовід, Василь виріс у багатодітній родині. У сім’ї було п’ятеро дітлахів: двоє синів (Василь і Володимир) і три доньки (Ніна, Лідія, Ольга). Батько Василь Якимович Цвіркунов (до революції 1917 р. мав прізвище Цвіркун) теж походив з багатодітної родини, де було восьмеро дітей (сини Василь, Дмитро, Петро, Іван, Федір; доньки Ганна, Марія, Наталя). Мати, Олена Данильченко, родом з с. Катеринівка Дніпропетровської обл., тепер – Запорізької.

В. Цвіркунов розповів дружині історію своєї родини, довірив найдраматичніші сторінки свого сирітського життя, бо мати рано померла. Ліна Костенко створила прекрасну поезію «Мати», у якій розповіла не про свою матір, а саме про матір чоловіка.

Як згадує Е. Козловська, дядько Василь одружився з О. Данильченко, коли йому було вісімнадцять років, а нареченій – усього шістнадцять. Вона була дуже красива, мала гарне чорне волосся, а чоловік – світле. Ліна Костенко напише в поезії так: «Вона була красуня з Катеринівки» [2, с. 96]. Гарна господиня, мати п’ятьох дітей, берегиня родини.

Було у неї п’ятеро вже вас.

Купляла вам гостинчика за гривеник,

топила піч і поралась гаразд.

Ходила в церкву, звісно, як годиться.

Гладущики сушила на тину.

Така була хороша молодиця… [2, с. 96]

Безперечно, В. Цвіркунов розповів дружині й про маленьку земляну хатину, у якій мешкала родина. Стеля була низька, тому мати дуже хотіла, щоб вона була вища й розмальована. Ліна Костенко достовірно напише про чудернацьку мрію жінки в поетичних рядках:

…от їй хотілось, щоб у неї в хаті

на стелі небо хтось намалював. [2, с. 96]

А от якби не сволок, а на стелі –

щоб тільки небо, небо і зірки. [2, с. 96]

О. Цвіркунова дійсно запросила родича Ю. Причиненка, батька Е. Козловської, який був одружений із сестрою Василя Якимовича – Марією Якимівною. Хотіла, щоб намалював на стелі небо. У вірші читаємо:

Уваживши ту мрію дивовижну,

приходив небо малювати шуряк.

Вона сказала: – Перестань, бо вижену.

У тебе, – каже, – небо, як сіряк. [2, с. 96]

В уривках поезій натрапляємо на велику кількість дієслів («купляла», «топила», «поралась», «ходила», «сушила», «приходив малювати»), що свідчить про наявність розповідного характеру мовлення – епічні мотиви в ліриці. Діалектизм «гладущики» засвідчує багатство мовлення авторки, близькість її до свого народу. Традукція щодо слова «небо» покликана акцентувати увагу читача до мрії простої убогої жінки до світлого, яскравого, просторого, чого було так мало в її житті.

Логос соціосугестивний, покликаний виразити пафос бажання й навіть прагнення докладно й строкато розповісти про рідну людину, яку поетеса любить і глибоко шанує (етос).

Мати, О. Цвіркунова, рано померла. Сім’я дуже бідувала. У статті «Народжений під знаком Стрільця» Ліна Костенко напише: «Батько потай плакав, щоб діти не бачили. Баба Ярешчиха покликала старшенького, Василя, навчила робити страви із борошна, усілякі затірки, косарські вареники, щоб якось прогодувати сиріт» [3]. Це Ліна Василівна знала з розповідей свого чоловіка. Через рік батько одружився вдруге. Мачуха, О. Косенко, жінка добра, допомогла йому поставити дітей на ноги.

Ліна Костенко опоетизувала саме матір В. Цвіркунова, пройнялася болем чоловіка. У вірші «Мати» вилила його велику тугу й сум за рано померлою матір’ю.

І вицвітали писані тарелі,

і плакав батько, і пливли роки, –

коли над нею не було вже стелі,

а тільки небо, небо і зірки… [2, с. 97]

У поезії наявні метафори «вицвітали писані тарелі» («час плине і втрачається колір речей», одночасно «заплакані очі батька не бачать кольорів»), «над нею не було вже стелі» («дружини не було вже у хаті, поряд»), «над нею небо, небо і зірки» («вона померла, вона у вічності»). Традукція «небо, небо і зірки» в поєднанні з апосіопезою «небо і зірки…» покликані підсилити емоційний ефект і акцентувати увагу на неможливості для ліричного героя знайти слова для вираження важких почуттів. Мовленнєвий зворот «над нею тільки небо, небо і зірки» слугує алюзією на сповнення мрії про небо на стелі у хаті, що сталося лише по смерті.

Логос проаналізованої поезії аутосугестивний та одночасно соціосугестивний, адже виражає пафос щирого прагнення розповісти про рідну людину, яка стала рідною завдяки коханню, розповісти, бо неспроможна мовчати, – любить коханого і його близьких (етос).

Присвячений родині В. Цвіркунова й вірш «Хутір Вишневий», який має підзаголовок «В. Ц.». Родина Цвіркунових жила в землянці на хуторі Вишневому, який був розташований за вісім кілометрів від с. Новоукраїнка Куйбишевського р-ну Запорізької обл. Із хутора Василь та Оля Цвіркунови ходили пішки до сільської школи. Узимку жили у хаті тітки Марії, рідної батькової сестри, матері Е. Козловської. Коли в 1932 р. померла мати Василя, то батько з дітьми жив у сестри Марії, доки не одружився вдруге. Саме так – «Хутір Вишневий» – назвала свою поезію Ліна Костенко.

Читаємо вірш «Хутір Вишневий» та уявляємо картину щедрих, розлогих запорізьких земель.

Там, за порогами, в степах,

де землі щедрі та розлогі,

сидять лелеки на стовпах

і ріллі дихають вологі,

там що не впало – проросло,

шляхи – як рокіт на бандурі,

там як зривались чорні бурі –

чорнозем тоннами несло… [2, с. 188]

Ніби бачимо квітучі вишняки, неозорі поля пшениці та маленького хлопчика Василька, що навпростець іде степом вісім  кілометрів до школи.

Цвітуть іще ті вишняки,

за обрій стелиться пшениця,

і йде у школу навпрошки

маленький хлопчик пішаниця. [2, с. 188]

В уривках маємо епітети «землі щедрі», «чорні бурі» із функцією увиразнення мовлення уособлення «ріллі дихають» із функцією зображення близькості ліричного героя до природи рідного краю – так він відчуває її; гіперболи «чорнозем тоннами несло» із функцією надання читачеві можливості уявити силу стихії та «за обрій стелиться пшениця», що функціює як засіб зображення безмежності полів. 

Логос соціосугестивний, реалізує пафос щирого заклику до читача здивуватися красі й щедрості рідної української землі від патріотки рідного краю, близької до народу (етос), про що також свідчить вжитий діалектизм «пішаниця».

Ліна Костенко написала поетичні рядки так щемно, ніби це вона сама йшла з Василем до школи. Знала про те, що хлопець боявся вовка, бо там навіть найближчі степові балки називалися Вовча та Скотувата. Відчуваємо великі сум і біль уже дорослого В. Цвіркунова через обездолене дитинство, сирітські поневіряння та страхи.

Як свідчать спогади рідних В. Цвіркунова, у 1968 та 1970 рр. Ліна Костенко приїздила з чоловіком у с. Новоукраїнка, зустрічалася з його великою родиною, ходила по селу, спілкувалася з людьми. Возив Василь Васильович дружину й на хутір Вишневий, де «хата ще стоїть, забиті … навхрест вікна», і на могилу матері Олени.

Землі хоч тисячу століть –

Вона не втішиться, не звикне,

Що кінь в степу не заірже,

Що вже нема верби тієї,

Де мертвий хутір стереже

Могилу матері твоєї… [2, с.189]

В уривку гіпербола «тисячу століть» функціює з метою підсилення уявлення про безмежність часу для планети, персоніфікація «Земля не втішиться, не звикне» – із метою створення уявлення, що ліричний герой відчуває Землю як живу, епітет «мертвий хутір» – із метою увиразнення мовлення, аналогія «мертвий – могила» – із метою надання мовленню експресії. Метафора «мертвий хутір стереже могилу матері» покликана унаочнено зобразити мертву пустку там, де колись буяло життя, і пустку в душі ліричного героя від споглядання руїни.

Соціосугестивний логос покликаний реалізувати пафос глибокого смутку людини, яка без вороття втратила дещо дороге й цінне для серця (етос).

Є в Ліни Костенко ще один вірш з посвятою «В. Ц.», який називається «Зонька». У батька Василя Васильовича було два верблюди, яких використовували в господарстві. Одного з них звали Зонька, його пас Василько.

Маленький хлопчик пас верблюда.

То був життя його прелюд. [2, с. 94]

Читачів дивує: звідки в Запорізькій обл. з’явилися верблюди? Рідня В. Цвіркунова не змогла відповісти на це питання. Верблюд Зонька – це:

горбате диво, привид Азії,

сумирний жовтий страхолюд,

з якоїсь придбаний оказії… [2, с. 94]

Для Василька Цвіркунова верблюд став другом, захистом, теплом, якого не вистачало дитині-сироті.

А хлопчик згорнеться калачиком,

уткнеться в шерсть йому стару.

Малює сон веселим квачиком

і Самарканд, і Бухару. [2, с. 94]

Через багато років В. Цвіркунов розповів Ліні Костенко про свою дитячу забавку – верблюда-няньку, якого загриз вовк, а дружина в поетичних рядках змалювала дитинство свого чоловіка, про сирітську долю якого знала все.

Степи, степи, стерня та роси.

Веселка в літа на брові.

Маленький хлопчик став дорослим.

…А вовк качається в траві. [2, с. 95]

Поезія насичена риторичними засобами, серед яких: метонімії «прелюд життя» («початок життя»), «горбате диво» («верблюд – дивовижна горбата тварина»), «привид Азії» («верблюд – тварина з Азії, яка ніби ввижається на українській землі»), «уткнеться в шерсть» («засне»); епітети «сумирний жовтий страхолюд», «стара шерсть» – одночасно метонімія в значенні «стара тварина», «веселий квачик» – одночасно персоніфікація; персоніфікація «малює сон»; іронія «з якоїсь придбаний оказії»; просте повторення «степи, степи»; метафори «Малює сон і Самарканд, і Бухару» («сняться (мисляться в підсвідомості картинами) міста Азії») і «веселка в літа на брові» («літо має веселе обличчя, уквітчане веселкою»).

Логос аутосугестивний реалізує пафос розчулення й зворушення від дотику до дорогих серцю коханого спогадів (етос), соціосугестивний логос – пафос поділитися з читачем цікавим знанням авторки (етос) про дивовижну пустельну істоту в степах України.

 

Література

 

1.            Жулинський М. Лицарство духа : про творчість Ліни Костенко / М. Жулинський // Вітчизна. – 2000. – № 3/4. – С. 2–5.

2.            Костенко Л. Вибране / Ліна Костенко. – К. : Дніпро, 1989. – 559 с.

3.            Костенко Л. Народжений під знаком Стрільця / Ліна Костенко // Кіно–Театр. – 2002. – № 2. – С. 6.

4.            Манжай В. І. «Я вибрала долю собі сама» : до 85-річчя від дня народження видатної української поетеси Ліни Костенко : рекомендаційн. анотован. список літ-ри [Електронний ресурс]. / В. І. Манжай. – Режим доступу : https://library.ndu.edu.ua/images/doc/lina.pdf. – Заголовок з екрану.

5.            Нищета В. Методика формування риторичної компетентності учнів основної школи : монографія / Володимир Нищета. – Київ : Центр учбової літератури, 2017. – 340 с.

6.            Нищета В. А. Риторичні засоби та їх роль в усному мовленні вчителів-словесників / В. А. Нищета // Педагогічна риторика: історія, теорія, практика : колект. моногр. / [О. А. Кучерук, Н. Б. Голуб, О. М. Горошкіна, С. О. Караман та ін.] ; за ред. О. А. Кучерук. – К. : КНТ, 2016. – С. 134–153.

7.            Тезаурус сучасної риторики для школяра // Нищета Володимир Анатолійович. Методика формування риторичної компетентності учнів основної школи в процесі навчання української мови : дис. ... докт. пед. наук : 13.00.02 / Нищета Володимир Анатолійович. – Херсон, 2018. – С. 586–627.

8.            Тесленко Л. Лицар для Ліни / Людмила Тесленко // Хортиця. – 2012. – № 1. – С. 24–30.